УДК 821.11-32.09

Людмила Мороз

РДГУ

Доц. Вовчук Н.І.

Специфічні ознаки твору Дж.Петті «Малий Палац» як єлизаветинського різновиду психологічної новели

Письменник-перекладач Джордж Петті (1548-1589) увійшов у історію англійської літератури як один із фундаторів нового евфуїстичного стилю.

Завданням статті є аналіз специфічних ознак твору Дж.Петті «Малий Палац» як єлизатевинського різновиду психологічної новели.

Творчий задум Дж.Петті суттєво відрізняється від моралізаторсько-розважальної установки його попередників – перекладачів В.Пейнтера і Дж.Фентона. Можна стверджувати, що Петті був добре знайомий із «Палацом насолоди», і з «Трагічними роздумами». Адже в тексті «Малого Палацу» зустрічається чимало ремінісценцій з Пейнтерової збірки (у «Сіноріксі й Каммі», зокрема, згадують Ромео і Джульєтта [4;34]). А власні літературні спроби Петті називає «ті трагічні дрібнички», що, певна річ, породжує асоціації з назвою Фентонової книги. При цьому антиномічність слів «дрібнички» («trifles») та «роздуми» («discourses») створює іронічний ефект.

На відміну від Пейнтера, котрий прагнув надати співвітчизникам можливість ознайомитися з цвітом тогочасної новелістики, та Фентона, який більше переймався морально-етичними проблемами, Петті захоплюється стилістичними експериментами і не без самозамилування репрезентує власну художню манеру як новаторську. У листі до видавця К.В. він захищає право на започаткування нового літературного стилю: «Якщо вам не сподобаються деякі слова і фрази, вжиті незвичним, як на вашу думку, чином, ви маєте зрозуміти, що саме так, як ми сприймаємо нову моду на гоління борід, на надмірно довгі або занадто короткі чоловічі камзоли, на високі або низенькі капелюхи та на деякі інші речі, нам слід сприймати й нову моду на фрази і слова» [4;34]. Отже, як бачимо, Петті вважає власну манеру не кращою за попередні або тогочасні, а просто відмінною від них, своєрідною новою модою, тобто чимось більш адекватним часові, більш привабливим, аніж усталені стереотипи.

Тож, враховуючи інтенції автора «Малого Палацу», неважко зрозуміти, чому саме звертався він, головним чином, до античних (до того ж уже добре знаних в єлизаветинській Англії) сюжетів. Із дванадцяти історій цієї збірки десять є, як відомо, обробками сюжетів, безпосередньо запозичених у Плутарха («Сінорікс і Камма»), Овідія («Терей та Прогна», «Скілла та Мінос», «Кефал і Прокріда», «Мінос і Пасіфая», «Подруга Пігмаліона»), Гигіна («Амфіарай та Еріфіль», «Адмет і Алкеста»), Таціта («Германік і Агріпіна»), Тіта Лівія («Іцилій та Віргілія») [4;22]. На сторінках «Малого Палацу» виразно відчувається своєрідне «змагання з авторитетами древності», коли ренесансний принцип слідування античній нормі часом перетворюється на маньєристичний «виклик» класичному зразку.

Ключовим компонентом творчого задуму Петті було, безперечно, прагнення репрезентувати власну художню манеру. Але, добре усвідомлюючи певну експериментальність свого стилю й не будучи цілком упевненим в успіхові своїх «започаткувань», він досить вдало містифікує читача. Сутність містифікації полягає в тому, що за допомогою «епістоли-присвяти, написаної видавцем К.В.», та «листа О.Р. до К.В» створюється враження, ніби Петті взагалі не збирався публікувати своєї збірки, а призначав її виключно для приватного користування К.В. Це враження посилюється ще й за рахунок третього фрагменту, що передує новелам, – звернення до майбутніх читачів того, хто надрукував цю книгу [4;10]. Мотивація Дж. Петті щодо небажання оприлюднити власні творчі спроби полягає в тому, що нібито якісь молоді люди з кола його друзів можуть впізнати себе у деяких героях його оповідань та образитись. Однак на сторінках збірки він неодноразово зазначає, що часто розповідав ці історії саме у колі друзів. Тож, якби його оповідання дійсно могли когось «зачепити за живе», то вони цю функцію, напевно, виконали б і в усній формі. Крім того, чи варто було так відшліфувати стиль, так опікуватися вишуканістю синтаксису і так недвозначно натякати на власне новаторство, якщо адресатом є лише єдиний читач – К.В., який, власне, й ініціював «письмову» версію неодноразово чутих ним історій. До того ж, якщо історії дійсно були записані «слово у слово» з усних розповідей, то в чому ж тоді полягає та сама «нова манера» («New fashion in phrases and words»), яку цей єдиний читач має схвалити, або ж принаймні визнати її новаторський характер.

Цікавий «діалог» складається, якщо зіставити епістолу, котру К.В. присвячує дамам, з листом, який Петті адресує видавцеві. Неодноразово нагадуючи в епістолі про небажання автора публікувати свої «дискурси», К.В. декілька разів (на різні лади) пояснює ті причини, що примусили його піти проти волі друга. «Малий Палац», вважає він, вартий уваги широкої аудиторії хоча б тому, що тонкий розум, вишуканість та майстерність автора здатні принести чимале задоволення благородним дамам. Тож видавець ладен «дошкулити навіть двадцяти чоловікам, аби тільки зробити приємність хоча б одній жінці» [4;3]. І зрештою, він переконаний, що оскільки плідні зусилля його друга (my friends fruitful labors) можуть розраховувати на прихильне ставлення дам, а відповідно і, і на їхній милостивий захист (courteous protection), то після опублікування цих історій Петті, напевне, матиме більше підстав для подяки, аніж для образи («he shall have more cause to thank me, then think ill of my faithless dalin towards him» [4;5]). Зауважимо також, що, оповідаючи свої історії, автор «Малого Палацу» постійно звертається саме до жіночої аудиторії, а не до свого друга-видавця. Однак у листі до К.В. Джордж Петті стверджує ніби збірка ця призначалася виключно для приватного користування останнього.

Таким чином, своєрідний діалог автора й видавця створює доволі оригінальну ігрову ситуацію: читач заохочується прочитати те, що начебто не для нього написано, розглядати те, що нібито від нього ретельно приховується (натяк на чоловіків, які можуть себе впізнати). До того ж початкова орієнтація автора на єдиного адресата (К,В.) відчутно дисонує з частими подальшими зверненнями до благородних дам, і це, врешті-решт, закріплює враження, що перед нами саме містифікація. До речі, вона виявилася напрочуд вдалою: майже всі дослідники-науковці, які зверталися до аналізу «Малого Палацу», прийняли «зізнання» Дж. Петті за чисту монету [3;14].

Можна припустити, що створювана такою містифікацією ілюзія авторської непричетності до публікації збірки мала слугувати своєрідною «підстраховкою» на випадок провалу стильового експерименту. Без сумніву, авторові зовсім не байдуже було, який відгук матимуть його творчі спроби, але відкрито висловити власну зацікавленість він не наважується, натомість пропонує видавцеві К.В. порівняти письмові історії з тими усними оповідками, які тому нібито вже неодноразово доводилося чути від нього. І якщо кращим виявиться написане, говорить Петті, то слід звинувачувати губи, котрі «шепелявили й тим самим позбавляли граціозності» усну розповідь. Якщо ж більш досконалою виявиться остання, то провину слід покласти на «Палац», який стимулював творчі пошуки автора («you must impute it to this, that perchance was then some Pallas in place which furthered my invention»[4;5]). Далі, наводячи відомі слова Овідія: «Якщо хочеш бути красномовним – будь!», Петті зауважує, що ця думка античного поета видається йому цілком слушною. І в такому контексті попередня загадка про «Палац насолоди» набуває певного програмного відтінку. Схоже, що збірка Пейнтера «підштовхнула» Петті до творчих пошуків не стільки своїми перевагами, скільки браком красномовства (і дійсно, манера Пейнтера-перекладача абсолютно виключала будь-які відступи від тексту оригіналу та орієнтувалася на «plain English prose»). Заклик Овідія бути красномовним автор «Малого Палацу» не лише підтримує, але й фактично проголошує власним художнім імперативом («For I am in that point of Ovid his opinion, that, Si capital sponte disertius erit»). Саме для того, аби найкращим чином продемонструвати естетичні можливості мови, зазначає він, власне й створилася ця збірка («that is the onely commoditie I look to reap by them» [4;5]).

Етико-виховна та розважальна функції літературного твору для Дж. Петті менш важливі, ніж експериментаторство у сфері художньої форми. Головною в «Малому Палаці» виявляється саме художня, суто естетична задача, а не моралізаторська (як у Дж. Фентона) чи популяризаторська (як у В.Пейнтера). Маньєристичний за своєю сутністю «пошук власної манери» та піклування автора про вишуканість стилю зумовлюють доволі специфічне ставлення Петті-перекладача до першоджерел, формують якісну відмінність його творчих намірів від інтенцій перекладачів-попередників (тобто В.Кекстона, В.де Ворда, В.Пейнтера, Дж.Фентона) і, вреші-решт, сприяють появі оригінальної жанрової форми в лоні англійської прозової традиції.

Отже, як бачимо, Дж.Петті був не тільки перекладачем, посередником між різними національними культурами, він, поза сумнівом, був також і талановитим письменником-маньєристом, творцем оригінальної жанрової моделі - єлизаветинської любовно-психологічної новели, яка стала важливою віхою на шляху засвоєння романічного начала англійською ренесансною прозою.

Abstract. The article deals with the features of the work by J. Petty "Little Palace". It concerns the distinctive features of this work and analyzes the specific features of the novel as a kind of psychological one.

Використана література

1.   Baker E. History of English Novel. The Elizabethan Age. – London, 1937. – P.12-13/

2.   Chandler F. W. The Literature of Roguery . In 2 v. – Boston & N.Y.: Houghton, Mifflin & Co., 1907. – V.1.– P. 93

3.   Painter W. The Palase of Pleasure in 2 v. Ed. by Hamish Males. – L., 1929. – V.1. – P.11

4.   Painter W. The Palase of Pleasure in 2 v. Ed. by Hamish Males. – L., 1929. – V.2. – P.150

5.   Wright L.B. Middle-Class Culture in Elizabethan England. – Carolina:The University of North Carolina Press, 1935. – P. 439